Press "Enter" to skip to content

Золота Боржава – наша перша вершина

Видеть мир вокруг, познавать его опасности, смотреть сквозь стены, находить друг друга, становиться ближе, чувствовать — в этом назначение жизни.
“Невероятная жизнь Уолтера Митти”

Підготовка

Це наш перший піший маршрут в гори. Тож до нього ми готувались довше і більш продумано ніж зазвичай.

Про те, як ми збирали їжу в похід можна прочитати тут.

Похід планувався заздалегіть. Почалося все тоді, коли ще було дуже тепло. Відповідно  питання про одежу не сильно нас турбувало, бо думали що буде теж тепло. Точніше не думали взагалі )). Зараз тепло і добре. Але ближче до дати відїзду стало стрімко холодати. І ми почали прикидувати що у нас є для поїздки. Виявилося що основних речей у нас нема, тепла одежа (фліски), трекингові штани, трекингове взуття. Хоча взуття (з натяжкою) було одне, у мене. В принципі кросівки ECCO з GoreTex та міцною підошвою справилися зі своїм завданням на дуже добре. А от Вірі потрібно було купувати взуття, бо легкі кросівки для хайкінгу скоріш за все могли не підійти, особливо у мокру погоду чи при форсуванні струмків, калюж і т.ін..

Фліски ми купили без проблем. Зі штанами історія продовжувалася протягом майже трьох тижнів через розміри. А от трекингові черевики Trezeta Вірі прийшли за два дні до від’їзду. Потім це вилізло боком у вигляді мозолів. Але до них ми були готові.

Аптечка

Аптечка у мене є для вело поїздок. Там здебільшого все для лікування механічних пошкоджень. Ми її до укомплектували ліками. Саме нормально затрамбована аптечка потім лікувала Вірині ноги протягом того шляху який ми пройшли.

Воловець – день перший

Прибули ми на місце зустрічі в п’ятницю десь о 7:47. 68873

Саме біля пам’ятника костилю ми повинні всі були зібратись о 9:00. Десь протягом години ми зібрались майже всі. Всі окрім інструктора. Про це я написав окремий відгук.

Почекавши одну годину ми вирішуємо йти самі. Тим більше в нашій групі є трохи людей )) які знають цей район.

Приблизний маршрут який планувався: СМТ Воловець – гора Цицька – гора Темнатик – гора Великий Верх – гора Гимба – перевал Прислоп – гора Кук – СМТ Міжгір’я. І потім на автомобілі назад на СМТ Воловець.

Більшість туристів, спочатку їдуть на Міжгір’я, а потім по треку йдуть до Воловця. Нам навіть так сказав один з водіїв що стояв на залізничній станції у Воловці. Але ми все ж таки вирішуємо йти від Воловця. Як планував наш “інструктор”.

Закінчення маршруту о 18 годині вечора в неділю.

Квиток на зворотній потяг я взяв аж на 22:50.

Цицька

Невеличкий перепочинок у самого-самого підніжжя
Стає спекотно йти, скидаємо зайві речі

 

Як на мене, то дуже казково.
Грибочок

На самому краю дороги ось таке колоритне деревце.

Чіпляється за життя
Велетні
Видніється Воловець
Віра відпочиває
Ще велетні. Прямі-прямі. Треба дізнатися що це.
Підіймаємося маршрутом

Шлях почали по червоному маршруту. Дійшли до підніжжя хребта і почали підійматися в гору. Наш провідник, вирішив не йти по маркованому маршрути, мотивуючи це тим що “то маркували любителі, а ми можемо зрізати…”. І почали ми підійматися по досить крутому схилу гори. Можливо є крутіші, але Ви не забувайте це наша перша подорож в гори.

Дрібне каміння, присипане опавшим листям. Листя не заважає. А от каміння з під ніг час від часу зсипається.

Перепочиваємо і ще знімаємо зайві речі.

Не знаю на якій висоті… але десь нас зустрів ось такий вітролом. Де обходили. Де проходили під деревами. Де перелазили через них.

І десь на цій частині шляху Віра вже натерла мозолі й вивихнула стопу на правій нозі.

Ось такий вітролом нам прийшлось форсувати.
Вітролом

Підіймаючись по от цьому постійно думав – витягати мачете чи ні. З одного боку все дрібне ним можна було порубати, а іншого реально серйозними перешкодами були товстилезні стовбури дерев. Їх я б замахався рубати за допомогою мачете.

Спускатися по такому схилу буде дуже тяжко. Крім того ще є запас терпіння. Тож рушаємо вверх.

Перед виходом з лісу.

Після того як велетні почали рідшати і на шляху почали з’являтися більш дрібні зарості кущів ми вийшли на нормальну таку стежку. Треба сказати, що ми відстали від основної групи, згадайте про ногу. На цій стежці нас наздоганяє пара – хлопець і дівчина. Хлопець питають у нас чи це червоний маршрут. Кажу що жодного маркера тут не бачив. Дівчина йому каже “червоний-червоний, пішли швидше, своїх наздоженемо”. Вони виходять вперед. І я бачу в руці хлопця сокиру і думаю, “зараз круто буде, замість нас до нашої групи, з тропи вийде хлопець з сокирою” )).

Нарешті вибралися з лісу
Вигляд на гору Плай
Привал і головне в ньому – чайок

Відпочили, підкріпилися і знову рушаємо.

Знову більша частина нашої групи виривається уперед. У Віри вже здають сили. Дуже болить нога і вона (нога) від болі, втомленості та навантаження часто починає тремтіти. Це вже небезпечно.

Добралися ми в перший день з нею до невеликої площадки, яка вже дуже близько до вершини.

Знову Воловець
Вирубка.

Я от собі подумав. Ну ладно рубайте. Але ж засадіть потім. Тільки я не уявляю як там можна засадити. Там кругом каміння.

Ці дерева може закріплялись, а потім росли може й сотні років. І тут бац і нема вже дерев. І взамін ніхто нічого не садить.

До Цицьки рукою подати…
Ось такий вид відкривається з тієї площадки де ми з Вірою зупинилися. На жаль камера не передає всієї ульотної )) крутості цього схилу.

Балакаємо про те як бути далі. Наші вже на вершині. Наче сходимось на тому, що я швиденько підіймаюсь, скидую свій наплічник, спускаюсь, беру її наплічник і вона підіймається в гору. Я піднявся. Зробив одну панораму. Знімаю рюкзак, залишаю фотоапарт, щоб не бовтався і не заважав йти. І збираюсь вниз до Віри.

Мені визивається допомогти Віталік. Йдемо.

Поки дійшли до низу виявляється що Віра майже не відчуває ступню на правій нозі. Ще трохи балакаємо. Кажу на верх піднятися тут не складно. Розібємо палатку на верху. Там є де. А от спускатися буде набагато тяжче і відповідно небезпечніше.

Вона відмовляється.

Підіймаємося з Віталіком знову до вершини. Прощаюсь з групою. Обмінюємось з Віталіком номерами телефонів.

Микола, провідник, каже нам, що якщо ми таки піднімемося, то є два варіанти, від хреста на право і по червоному маршруту вниз до Воловця, або через Темнатник майже до гори Плай і до старої сироварні.

Доречі, Віталя, якщо ти будеш це читати, ти реально класний хлопець. Залишайся таким 😉

Роблю ще пару фото.

Напис на хресті
Восьмиметровий хрест. Жалкую що не заліз і не зробив кругову панораму. Хоча й не було чим. Брав з собою тільки один об’єктив.

Забираю свій рюкзак, фотік і йду до низу.

Фото перед спуском на ночівлю.

Спуститися нам треба на те місце де ми робили денний привал. Тяжко визначити висоту – нема досвіду, а GPS, порівняно з Google Earth та наявними картами боржавської полонини, бреше.

Роблю ходки вниз і гору. Зношу спочатку свій рюкзак, потім її. Потім вже дуже обережно спускаємося у двох.

Шукає де можна поставити намет. Рівних місць не так і багато. Перше це там де ми робили денний привал. Друге напроти через стежку. Можливо саме найрівніше місце крім одного АЛЕ, там трава поросла кущами які давали сильно великі горби. Прикинувши скільки я їх буду корчувати. Залишається тільки одне місце. Воно має невеликий уклін. Горбів не перший погляд наче не мало. Але воно було вкрите кінським чи альпійським щавелем. Точно не скажу, але обидва полюбляють вологу. Добре що у нас була підкладка під намет.

Розбиваємо намет. Та готуємо смачну вечерю – густа юшка з вермішелі.

Юшка

Поки розбирав рюкзак знайшов солодкі ніштяки які брав на всю групу. Але забув віддати коли прощався..ю хвора нога все витовкнула з голови.

Балакаємо про те що на вершині нам би відкрився дуже класний захід сонця. Тим більше що небо було майже чисте. А ще прикидуємо що там же можна було зустріти дужа гарний схід, хоча прикинувши як рухалося Сонце, розуміємо що схід з нашого місця теж буде не поганий.

Поки варилися юшка сходить місяць.

Балакаємо про те що будемо робити завтра. В кінці-кінців вирішуємо перепочити, а завтра з ранку ще раз прикинути що до чого.

Вже в сутінках на поляну вийшли два хлопці поляки. Нам здалося, що ми зайняли єдине більш-менш нормальне місце для ночівлі. Вони підіймаються на верх і ночують в наметі там. Звідки я це знаю ? Читайте далі )).

Всю ніч дуже яскраво світив місяць. В наметі було все видно. Вночі пройшов легкий дощ. Геть легкий. Але хмари підтягнуло. Саме цікаве що ми не відчули зміну ночі і дня через те що вона була дуже світла. Сонце потім просто зійшло і почало додавати своє світло. Все було якось плавно…

Перед самим сном вийшов такий казус. Лягли вже відпочивати. Раптом біля входу в намет якийсь шум. Такий наче хтось з кимось бореться і кидається на стіни намету. Дістаю ліхтарик і намагаюсь просвітити стіни спального приміщення. Нічого не виходить. Дуги трохи бачу. Але що там плигає ніяк розібрати не можна.Для мишей та змій наче вже за холодно. Але крім них на думку нічого не приходить. Відкривати кватирку трохи лячно, а раптом заплигне )). Лягаємо знову. Ну заважає ж спати це незнання що ж воно там таке. Відкриваю маленьку щілинку в кватирці, засовую туди ліхтар і бачу…. Бачу як вітер ментиляє збрижками намету. Я одну сторону не сильно рівно натягнув там зробились збрижки, вітер ними грався. І вже заспокоєні лягли спати.

Все таки місце виявилося з горбинками та ямками. Але це нам допомогло. Так як місце мало не великий уклін то ми у спальниках з’їжджали по карематам. Поки не додумалися “заякоритися”  п’ятою точкою в одній з таких ямок.

День другий

Все таки ми добре відпочили. Принаймні рівень духу збільшився 😉

Вигляд з нашого намету. Не такий епічний ))) як хотілося, але це початок. Готується гречана кашка.

Нога у Віри болить, але вже не так сильно. І головне перестали тремтіти ноги. Знову ж вирішуємо, що робити далі. Снідаємо, п’ємо каву. Яка додає нам ще бадьорості та впевненості.

Головна наша вершина це Темнатник. Якщо ми її пройдемо то далі буде все дуже просто. Це плани на сьогодні. Але до Темнатника у нас ще дві серйозні перепони. Це підйом на Цицьку. І невеличка вершина між Цицькою і Темнатником. З одного боку вона відносно не висока, але на ній купа каміння. Нога хоч і відпочила, але все ж…

Спускатися тим же шляхом що ми підіймалися на варіант взагалі. Тож нам треба в будь якому випадку піднятися до Цицьки. І вже там, дивлячись на наш стан, остаточно вирішити куди ж ми підемо.

Поки ми збираємо намет та речі, зверху спускаються ті самі поляки, що підіймалися у вечері. Оскільки поряд не багато місць де можна поставити намет (на хребту до Темнатника їх 3 чи 4 і то не великі), то ми зробили висновок що вони на верзу і заночували.

Також повз нас, рід час зборів, пройшли 4 дівчини німкені. В яскравих куртках. За ними було потім добре спостерігати, як вони перед нами проходили маршрут до нашої головної вершини.

У тепер моє фото на тій площадці перед підйомом до вершини Цицьки
Ми це зробили !!!

Цицька – 1219 метрів.

Тут ми зустрічаємо двох хлопців, які у нас питають чи є де внизу заночувати. Розказуємо де ми ставили намет. Потім кажемо, що йдемо до сироварні. Хлопці кажуть, що ми дійдемо туди за дві години, кажу що у нас нога )). Ще розказують що якщо перейти перевал, що біля сироварні, то там не далеко є тур приют і джерело.

З Цицьки відкрився нам такий вид.

До речі, тепер ми були самі по собі. Нам не треба було нікуди бігти, і наганяти кілометри. Вийшовши на Цицьку, ми зрозуміли, що за сьогодні ми запросто дійдемо до старої сироварні. Більш того, оскільки ми не гналися ми почали нормально любуватися краєвидами. Було про що подумати, було що згадати. Наприклад школу з у роками географії та природознавства де нам казали як змінюється рослинність з набором висоти. Подумали про те що було б не погано аби дітям так закріпляли знання в школі.

А ще тепер можна було повільно і на повні груди вдихати повітря. Я не знаю як передати це відчуття…(але треба подумати ))

Німкені йшли погано. Судячи з усього вони вийшли в радіалку. Рюкзачки маленькі. Але проблема у них була одна – взуття. Який би не був легкий похід у горах взуття повинно бути надійне і не сковзатися на кожному кроку. Або беріть нормальне взуття, або не лізьте в гори. Вони частенько сковзалися і падали. Один раз навіть з’їхала одна. Її зловили подруги.

Через них ми самі подумали що нам там буде тяжко. Але наше взуття ні разу ні де не з’їхало.

Треба сказати що у нас була ще одна проблема – вода. У нас її залишалося літра 3.5. Не далеко від хреста, була невеличка ущілина в якій зберігся сніг.

Так там вже лежав сніг. Потім, коли ми відззвонювалися з Віталіком, він сказав що на Великому Верху було по коліна снігу.

Пам’ятаючи про свій дитячий досвід, коли я в дитинстві після якоїсь телепередачі про мандрівників вирішив скуштувати нашого білоцерківського снігу, я спочатку зняв сантиметри 2 верхнього шару зі снігу, що лежав в ущілині. Скуштував трохи, і не відчувши ніякого хімічного присмаку, затрамбував його в одну дволітрову PET пляшку.

Проміжна вершина між Цицькою і Темнатником. Вигляд на Цицьку.

Проміжну вершина ( 1271 метр ), в цілому пройшли легко. Частенько зупинялися після великих камінних сходів. Було тільки одне відносно складне місце. Де стежина проходить по самому краю. Зліва відносно крутий схил. Справа каменюки. Саме стежка нахилена вліво. Та ще й трохи рідкої багнюки місцями. Поки Віра відпочивала я пройшов сам. Переніс свій наплічник. Потім взяв її наплічник і ці декілька метрів пройшли разом. Далі у нас по плану Темнатник.

Засохші дерева

По хребту зустрічаються таки засохші дерева. Цікаво чому вони такими стали. Певно спочатку були благоприємні умови, а потім різке зниження температури в якихось роках, і вони не витримали.

Перед Темнатником
Наша перша офіційна вершина – Темнатник ( 1344 метри )

Вже серйозний вітер, прийшлося натягнути баф на вуха.

І я попозую ))

Доречі, подумалось що біля таких вказівних стовпів на вершинах, було б не погано розмістити скриньку з журналом для туристів. Де вони могли залишати свої побажання, відгуки тощо.

Тепер нам до гори Плай

До Темнатника зі сторони гори Плай йде наїжджена автомобільна дорога. По ній починаємо спуск.

І продовжуємо насолоджуватися гірськими краєвидами.

Через якийсь час, нарешті визирнуло сонечко. Воно вже давно намагалося, але все ніяк. Хмара його постійно доганяла. І так воно пригріло, що сніг почав активно танути. Потічки що йшли дорогою почали активніше текти… і це все навело на думки про воду. Трохи спробували набрати по краплинам, але зрозуміли що то довго буде. Врешті решт вирішуємо зробити привал, випита чаю. І вже потім спокійно натопити води зі снігу.

Привал

Відпочинок зайняв у нас трохи більше години. Ми ж нікуди не спішили, а просто насолоджувалися.

Побачили знак жовтого маршруту на невеличкий каменюці яка лежала на узбіччі… дуже не надійний маркер.

Спускаємось до г. Плай. Чим нижче тим дорога більш нагадує болото. Купа грязюки. Частіше йдемо по траві. Воно хоч і чавкає під ногами, але йти набагато легше ніж по грязюці.

В сідловині між Темнтаником і Плаєм вліво уходить стежка, яка веде до старої сироварні. Стежку ми бачили вже давно але ще не знали чи підемо нею. Підійшовши майже впритул стало зрозуміло, що краще ми піднімемося до вказівного стовпа, що перед Плаєм і підемо до сироварні верхом – стежка була добряче засипана снігом. Ми прикинули що з хворою ногою по снігу буде тяжче йти, ніж по твердому.

Як же там журчить потік по дорозі на верх! Чутно навіть під 40 сантиметровим шаром снігу. Постояли подовбали сніг. Подивлися, як воно тече швидко. Послухали… І пішли знову вгору. Дійшовши до вказівного стовпа перед Плаєм повертаємо вліво.

На вершині гори Плай метео та сніголавинна станція. До речі тут гарний 3G зв’язок.
У мого тата сьогодні (15 жовтня) день народження – шлемо вітання ))
Дорога до сироварні. Зліва здалеку видно стежку від якої ми відмовилися.
Вид на Цицьку

img_2703_dxo

Стара сироварня
Наша ціль – Стара сироварня
Манюня ))

І ще одне !! Аромат повітря в різних місцях дуже різний. Вода, каміння, рослини, опавше листя… в різних комбінаціях додають свої віддтінки.

Стовпчики по яким вимірюють (можливо за дпомогою біноклів) рівень випавшого снігу.

Дорога
А так от вода вимиває породу з-під рослин
А на цьому казковому місці нам згадалась пісня А. Макаревича “Давайте делать паузы в словах”.

І хоча там не про ті паузи на шляху співається. Але…

Подорожуючи – робіть паузи!

Не женіться за кілометражем чи часом. Звичайно якщо ви точно впевнені, що вас не накриє непогода, ви дійдете до місця ночівля за-світло і ще купа різних нюансів 😉

Вказівний стовп що неподалік від сироварні
Нарешті ми дійшли !!!

І дійшли ми до неї як раз, коли сонце перевалило за Темнатник.

Ставимо намет за невеличким пагорбом, який повинен буде закривати нас від вітру, хоч трохи.

В цей день на полонині навколо сироварні, правда на різній відстані від неї, розташувалось десь 4-5 різних груп. Деякі були з гітарами.

Оскільки витратитли добряче газу на переплавку снігу, то вирішив скористуватися турбо-пічкою Airwood Euro від BM Easy Hike. Добре, що дров та дрібних гілляк навколо нашого місця було навалом. Нарешті дістаю меч, тобто братове мачете. І для нього знайшлась робота.

Підтягуємо до намету одну, саму велику колоду, що валялася поряд – буде у нас замість лавки.

Варимо рисову кашу.

Все таки дістаємо газовий пальник і на ньому готуємо каву. Бо казанок після пічки  брудний від сажі. І не хотілося, щоб пічка закоптила ще й кружку в якій ми збиралися варити напій.

Поки вечеряли, частину сміття спалюємо в турбо пічці. Полу’мя освітлює нам місцевість.

Підходять хлопці з найближчого табору, питають чи не треба нам одне бревно. Кажемо що ні.

Вже по темному допиваємо каву. Стає холодно. В перший день, навіть не зважаючи на втомленість, було тепліше. Забираємось в намет і вовтузимось – готуємось до сну.

Знову підходять хлопці )). Ми вже їх не бачимо, зате через наш ліхтар вони бачать, що ми не спимо. І знову питають у нас чи не треба нам колода. Саме та на якій ми сиділи. Знову кажемо, що ні. А сам думаю, хоч би того напів трухлявого корча не забрали, можливо пригодиться на ранок )).

Спалось дуже добре. Рівно )). Вночі пішов дощ, не сильний.

День останній

На ранок почало холодати. Почався вітер. І нам почало задувати знизу. Справа в тому що кілки, якими повинен розтягуватись намет, не можливо було нормально встромити в землю, постійно наткивася на каміння. І вийшло так, що стіни зовнішнього тенту були підняті над землею десь сантиметрів на 6-8. Тож вітер забирався до нас, і видував все те що ми встигали нахекати.

Дощ продовжував йти. Вилазити не хотілося зовсім. А плани були майже грандіозні. Хотіли перевалити на іншу сторону гори і відвідати турприют. Турприют накриваються мідним тазом. Плани змінються.

Чуємо як сусідній табір почав збиратись. Була приблизно 9 година ранку.

Готуємо каву прямо в наметі на газовому пальнику. Трохи зігрілись і підбадьорились. Все таки треба висунути носа. Дощ не сильний. Але на нас повзе туман.

Внизу йде дорога, а нижче дороги збираються наші сусіди.
Видно ще один табір )
Туман. Або як казав мій син, коли був маленьким, тумам.
Ось кудись туди ми плануємо спускатись, щоб не шастати в умовах поганої видимості.

Приходиться все таки вибиратись з палатки. Треба почистити котел.

Їсти варимо в тамбурі. Знову юшка з вермішелі. Вона легша, те що треба з ранку.

Їіііжа

Поки ми поїли, туман піднявся ще вище. Видимість десь метрів 20.

Згадується фільм “Імла” по Кінгу;)

Тепер настала черга чаю. Знову варимо в наметі.

Все, далі тягнути вже не можна. Дощ, хоч і не великий, але переставати і не думає.

11 година ранку.

Максимум речей пакуємо всередині намету. Один Вірин рюкзак – повністю, і мій – частково. Вибираємось. І під дощем збираємо намет.

Починаємо спуск до низу. Планували йти по дорогам вирубки. Орієнтирами на початку нам виступали стовпи лінії електро передач. Спускаємось від сироварні до дороги. Трохи йдемо по ній, поки не натикаємось на поваляне дерево. Приходиться підійматись і йти по траві. Доходимо до місця де дорога повертає на право. На стовпі намальовано маркер жовтого маршруту. Крім того від цього стовпа видно дороги,  одна явна (по якій ми йши і яка йде на право). Інша не сильно помітна і йде в ліс.

Собі думаю – краще б малювали стрілочки замість кольорових маркерів-прямокутників.

Чуємо як хтось в тумані кричить: “Ёжик !!!”.

На жовтий маршрут нам точно не треба. Нам треба як найшвидше спуститись до Воловця. Найшвидше – це йти вниз по лінії електропередач (це ми так думали, що швидше).

Дороги, яка йде на вирубку, яку було видно з Цицьки, помітно не було. Блукати по лісу в тумані не хотілося. Хоча вже після того, як ми повернулися до дому, подивившись на мапи та супутникові знімки 2014 року)), було зрозуміло, що це був би найкоротший шлях. І він повинен був бути не складним. Так як йти перередбачалося по широким дорогам лісовозів.

Також вже після повернення. Нам здалося що й жовтий маршрут був би нам вигідніший ніж той яким ми в решті решт пройшли. Хоч він і мав бути довшим, але він також мав бути простішим.

Тож ми пішли вперед. Там знаходимо стежку, яка веде в ліс і вниз (початок стежки 48.678731, 23.193419). На стежці помічаємо свіжі сліди. Значить перед нами хтось не давно пройшов. Можливо то був “Медвежонок” )).

Спуск видався тяжким. Досить крутий схил. Багато мокрих коренів. Навіть невеликий дощ зробив по цій стежці потічок, яких потихеньку розмивав глину на стежці. Дуже багато ожини яка чіпляється за трекингові палки. Гілляки часто нависають над стежкою. Не фотографуємо нічого, бо все запаковане і дощ. Дощовики-пончо у нас були. Але ми прикинули, що в них буде тяжко продиратися і вони будуть більше заважати ніж допомагати, дощ то не сильний.

Я йду першим і пробую кожен камінчик на надійність. Часто приходиться своїми ногами робити, утрамбовуючи та викладаючи каміння, зручні і надійні сходинки для Віри. Але є й плюси: ми йдемо вздовж лінії електро передач тож не заблукаємо )). По стовпам видно круті участки, по тому як нахиляються провода між стовпами. І це дозволяє нам точно розрахувати свої сили та час спуску, а також планувати місця відпочинку на більш пологох місцинах.

Добралися по цій стежкі до початку вирубки. Прийшлося обходити великі поваляні дерева. Добре що хоч їх розпилили там де проходить стежка. Все ще бачимо сліди людей які йшли перед нами. Мабуть людини 2 – 3 було. Тут же знаходимо кілок від намету. Хтось загубив. Вішаємо на гілляку на рівні очей, може хтось помітить кому треба буде.

Нарешті виходимо до лісовозної дороги. Тут мабуть сама складна частина всього спуску. Тобто як складна: коли ноги цілі і погода суха – перепригнув та й далі пішов, а в нашому випадку…

Сходинка десь приблизно метрової висоти з дрібного каміння і розмоклої глини. Підходиш до краю і вона осипається. Намагаюсь її зсунути, на скільки це можливо. Спускаюсь сам. І страхую Віру. Спустилися ).

Далі вже майже “летимо” над дорогою. Як легко після цього спуску рухається по пологим дорогам!

Дороги, до речі, дуже сильно розмиті потоками води. Глибина рову де тече потік пісяцями сягає одного метра. З чого робимо висновок, що цими дорогами давненько не користувалися (знати би скільки точно).

Виходимо до роздоріжжя ( 48.693971, 23.196091 ). Нарешті цивілізація )) – Воловецький водозабір на річці Звор.

Йдемо далі. Бачимо якесь будівництво. Мабуть буде чи невеличка база відпочинку, чи будуть здавати номери для проживання.  Доходимо до розвилки: одна дорога йде наліво, в бік Воловця, інша прямо і на гору. Швидко орієнтуємось куди йти і продовжуємо “летіти” )).

Поки спускалися – змокли. Мембранні куртки все таки не можуть так довго чинити опір дощу. Штани сухі. Черевики… я відчував що вони сухі, мабуть просто тепло було. Віра казала що промокли трохи. Вирішуємо, як дійдемо до Воловця, зняти номер в готелі. Підсушитись, помитись, поїсти і відпочити. Як же добре що квитки взяв на такий пізній потяг!

Бачимо перші приватній будиночки та місцеве населення. Питаємо декілька раз, як нам до Воловця дійти. Всі кажуть, що йти прямо по цій дорозі і упремось в залізничний вокзал.

До вокзалу ми дійшли десь приблизно о 16 годині.

І тут з нами трапилася кумедна історія: пройшовши половину з наявних на вокзалі колій, ми вимушені були зупинитися, так як перед нами пройшов (в сторону сходу) вантажний потяг. Не так щоб весь пройшов. Локомотив дійшов до початку перону і зупинився. Початок перону, і, відповідно потягу, десь метрів за 200 від того місця де ми стояли. Хвіст потягу !!!! взагалі виходить за межі Воловця і його кінця ми за поворотом не побачили. Спочатку стоїмо, бо думаємо що він скоро поїде. Почекавши вирїшуємо піти до голови потягу і обійти його. Трохи пройшовши, чуємо як потяг скинув тиск з гальмів – зупиняємось, бо думаємо, що зараз поїде. Але він не їде! Знову починаємо йти. Потяг підіймає струмо-знімачі – знову зупиняємось. А потяг не їде. Знову йдемо. Тут машиніст з локомотиву виглядає і кричить до нас “Проходите?”, і показує рукою, перед потягом, на вокзал. Добігаємо вже до локомотиву і питаю у машиніста: “Ви нас пропустите?” Киває головою і каже “Йдіть, ми почекаємо”. Йуху !!! ми на пероні вокзалу. Дякуємо машиністові і йдемо у місто.

Потім, коли вже зізвонювалися з Віталіком вияснилось, що група ще була на в привокзальному кафе. І ми всі могли б зустрітись. Але ми (незнаючи, що група поряд) швиденько пробігаємо повз вокзал та кафе і шукаємо готель.

Самий найближчий готель – “Вікторія”. Заходжу в самі центральні двері, а там… туалет. Трохи постоявши біля входу побачили хлопця, який нам і покликав адміністратора, йому ми пояснюємо, що номер нам потрібен до десятої години вечора. Платити звичайно будемо як за ніч. Вийшло 400 гривень за номер.

В номері ми швиденько скидуємо з себе все мокре. Перемо трекинговій штани, це швидко (бо подумали що такими в багнюці нас в потязі жахатимуться).

В кранах довго не було горячої води. Ну біжить така собі, літня, але якщо ти промок і від того трохи підмерз, то в таку воду під душ не полізеш. Але все таки ми дали їй добряче стекти і потекла звідти гаряча насолода. Миємось. Особливо волосся. Мили разів по чотири.

Далі робимо в номері чай.

Дивимось фільм про Тора.

Трохи навіть підсушили речі над газовим пальником.

Збираємось і задоволені відчалюємо до дому.

Facebook Comments

Поділитися

One Comment

Comments are closed.

В гору