Press "Enter" to skip to content

Велопохід до оз. Бучак (день перший)

Планування

Спочатку планували їхати у двох – я і брат, але потім зібрався їхати і тато. Для нього це друга, відносно велика поїздка після дуже довготривалої перерви, навіть дуже довготривалої, щоб розуміти, це декілька десятків років. Склали приблизний маршрут. До Бучака на велосипедах, а назад вирішили їхати до Миронівки і потім на електричці до Білої Церкви.

map

Приблизно прикинули провіант, розписали яке спорядження беремо. Купили, запакувались і усьо. Пакували з розрахунку дощу (по прогнозу обіцяли не сильний дощ десь до обіду). Все що могло намокнути пакувалось в 100л сміттєві пакети. Велобаули додатково вкривались водонепроникними чохлами. Незважаючи що нас вього троє брали дві палатки Terra Incognita 2+1 та Hannah 3+1.

День перший

Виїзд

Дощ не був перешкодою бо він мав бути невеличкий (це ми так сподівалися), та й вже всі відпросилися з роботи. Тож виїхали ми 12.08.2016 в 4 ранку з м. Біла Церква. Дощ крапотів ледь ледь. Так що в принципі міг висихати зразу на одежі. Батько з братом їхали в дощовиках-пончо. Я в мембранній куртці. Дощ  закінчився майже за Білою Церквою, що вони навіть познімали дощовики. Я продовжив рух в куртці.

Перший привал – Узин

Автобусна зупинка одразу за Узином. Кожен з’їв по енергетичному батончику і зібралися далі.

Узин то взагалі “паранормальна” місцина стосовно запахів: цукровий завод тхне брагою, до цього додається запах навозу і ще чогось, що ми не змогли ідентифікувати. Як потім, коли повернулися до дому, “скаржився” наш тато мамі “вони сказали чекай, там буде лікувальне озоноване повітря” ))) Ці пара сотень метрів реально було тяжко дихати.

Після Узина знову почав йти дощ. Дивно але на цій дорозі  калюжі були спочатку якісь жовті, потім взагалі вся дорога вкрилася піною… Пробив колесо шматком скла. Прийшлося міняти камеру на запасну.

Добре що всю дорогу аж до Іванковиців дув попутний вітер. Інколи й косий, але завжди зі спини. Багато автомобілістів, зменшують швидкість, і коли обганяють і коли їдуть на зустріч. Інколи навіть здається щоб просто нас не облити водою з калюж.

Дощ в принципі теплий. І як би не вітер можна було їхати не зупиняючись часто. Від відру ж сильно німіли кінцівки і пальці. Розганяєшся, їдеш, розумієш, що вже не відчуваєш лівої стопи. Зупиняєшся, злазиш і йдеш… спочатку починаєш відчувати саму стопу, трохи згодом  пальці… ооо знову можна сідати і їхати.

Але саме цікаве (кажу за себе) ідеш і отримуєш якісь дивні, дикі й незрівнянні ні з чим почуття: поля, квіти, навантажений вел, дощ, краплі що капають з носа, майже промокша куртка, а ти йдеш по калюжам, дихаєш і кайфуєш на повну. Відчуття шаленої свободи…

Другий привал – Кагарлик

В нього вїзджали з дощем, неначе ми тягнули його за собою. А на автобусній зупинці, на околиці Кагарлика дощ майже перестав йти. Сало, хліб, огірки, помідори та перше фото подорожі.

Канарлик, перший привал
Кагарлик, перший привал, тато і брат
Кагарлик, перший привал
Там же, я і тато

Мембранна куртка ще тримається, але вологи в середині вже досить багато…

Третій привал

Перед Потапцями заїхали на заправку попити теплої кави. Тобто хотіли гарячої. Але кава була просто тепла. З’їли шоколадку. Трохи зігрілися. Мембранна куртка ледь підсохла (на вигляд) – це, щоб було зрозуміло, я тестую куртку )). Також поряд з Потапцями кордон між областями, як тільки в’їхали на Черкаську область почалася дуже гарна дорога.

І вже біля самих Потапців стали розімнути ноги і перекусити халви. Зупинка з виду повинна бути заскленої, але нічого такого не було. Хоча все одно в ній було затишніше ніж просто на дорозі – півтори стіни хоч як, але захищали.

Далі на шляху зустрівся Райок (село), але ми символічно )) проїхали повз нього.

Останній короткий відпочинок перед майже фіналом ))

с. Грищинці. Тут же один водій фури не пригальмував і облив нас, мабуть і перехожим дісталося.

А які смачні місцеві яблука під дощем )) Миєш їх від землі, витираючи від мокрий спориш. Тато проїхав нашу зупинку, як потім сказав “розігрівся, та розігнався, тому вирішив не ставати, а їхати поки їдеться. Тим більше ви мене швидко наздоженете”.

Їдемо, а його все нема й нема… зупиняємось… Достаю свій телефон, брат накриває дощовиком. З трудом набираю номер. Він виявляється вже біля Бобриці. І…  згодом виявилось, ми до нього не доїхали метрів 30 ))

Бобриці (поворот на Бучак)

Я вже повністю мокрий, дощовики пончо теж промокли, хоча, як на мене, продовжили захищати краще, ніж куртка.

Почалась дорога з бетонних плит. І сама дорога постійно скаче по висоті. Втомленість і довга відсутність тепла дають про себе знати. Їхати тяжко. Якщо ноги ще якось розминаються від ходьби навіть по калюжах, то декілька пальців на правій руці задубіли конкретно.

Смартфоном в якості навігатору користуватися вже не реально. Він мокрий, пальці мокрі – не реагує на рухи. Тому “навігаторами” стали місцеві. Але скільки не читав розвоповідей що краще у місцевих не питати нічого або при змозі перевіряти сказане… не вірив.

Брат, як більш тренований, виривається уперед, і часто розпитує дорогу. Тут доречі мій прокол: я складав маршрут і відзначав для себе орієнтири, роздрукував мапу, але не додумався розповісти це усім.

Останнє нормальне село Студенець. Далі починається те що залишилось від села Бучак.

Чоловік, місцевий (з Бучака) з яким ми йшли, їзде в Канів на роботу кожен день по 20 км. Так як в селі роботи нема. Він перший хто сказав що нам ще десь 5 км і будемо на місці (хоча на справді нам було ще км 9).

Далі брат знайомиться з місцевим мешканцем Сергієм, який запропонував обігрів, молоко і здається їжу. Але це як доїдемо до Бучака )). Там Сергія всі знають тому підкажуть дорогу. Він же каже що залишилось десь півтора км, спочатку прямо і потім наліво.

1,5 кілометра це ж вже майже ціль нашої поїздки, тож всі на вели і пошпарили. Я ще йшов пішки щоб розігнати кров в ногах. Доїзджаю до поворота наліво (я тоді не знав що то саме “той” поворот), там мене чекає брат щоб показати дорогу. Каже що нам сюди. Спуски досить круті і довгі (але це нам здавалося на той час), знову ж таки бетонні плити, останні місцями вже сильно зруйновані і з них торчать сталеві прути. Проїхали кілометр, 2, 5 немає нічого схожого на озеро. Зупиняємось біля пари хатинок. Спочатку вирішую подивитися на навігатор – ми зовсім не там де мали бути. Заїхали в с. Іваньків. Йдемо до місцевих питати. Виявляється ми повернули не на тому повороті наліво. Треба було на другому )).

Ще один прокол – треба було звірятися з картою/навігатором на кожній сумнівній розвилці. І на кожній такій розвилці вся група повинна зібратися разом. Але тут спрацювала втома і маленькі відстані які називали місцеві – он же воно рукой подати, що його ще витрачати час.

Приймаємо рішення, зайти в ліс біля Іванькова, розбити там табір, поїсти погрітися і просушитися. Спочатку палатка і легкий перекус з кавою та коньяком. Трохи відійшли і вилізли готувати їжу і розпалити багаття. Незважаючи на те, що цілий день йшов дощ, дрова в середині сухі, тому багаття ми розпалили досить швидко. Кашу готували на примусі, бо багаття було зайняте сушкою речей і обігрівом нас.

Сушка
Сушка

Мобільного зв’язку немає.

Facebook Comments

Поділитися

2 Comments

  1. Володимир
    Володимир Серпень 28, 2016

    Да якби не та кава з коньяком то було б нам хана)) А коли на наступний день рушили знайшли цікаву табличку понад дорогою, поруч з тим місцем ле ночували – “Місце для розведення диких тварин”))) Мабуть не одні ми так блукали, що місцеві вже почали заблукавших туристів дикими тваринами наивать))

Comments are closed.

В гору